час

Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі і погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав повз, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лише відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався в серце Любові – невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли він відплив і був уже далеченько, згадала, що забула запитати ім`я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», - запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!»